Martin B-10
| Martin B-10 | |
|---|---|
 | |
| Призначення: | легкий бомбардувальник |
| Перший політ: | 16 лютого 1932 |
| Прийнятий на озброєння: | жовтень 1934 |
| Знятий з озброєння: | 1949 |
| На озброєнні у: |  Військово-повітряні сили армії США Королівські військово-повітряні сили Нідерландів  Повітряні сили Китайської республіки |
| Розробник: | Glenn L. Martin Company |
| Виробник: |  Glenn L. Martin Company |
| Всього збудовано: | 342 |
| Конструктор: | Пейтон Макгрудер[en] |
| Екіпаж: | 3-4 особи |
| Максимальна швидкість (МШ): | 343 км/год |
| Дальність польоту: | 2000 км |
| Бойова стеля: | 7375 м |
| Швидкопідйомність: | 7,45 м/с |
| Довжина: | 13,64 м |
| Висота: | 4,7 м |
| Розмах крила: | 21,49 м |
| Площа крила: | 62,99 м² |
| Порожній: | 4391 кг |
| Споряджений: | 6622 кг |
| Максимальна злітна: | 7439 кг |
| Двигуни: | 2 × Wright R-1820-33 |
| Тяга (потужність): | 775 к.с. |
| Внутрішнє бомбове навантаження: | 1025 кг |
| Кулеметне озброєння: | 3 × 7,62-мм кулемети Browning М1919 |
| | |
 Martin B-10 у Вікісховищі | |
«Мартин B-10» (англ. Martin B-10) — американський двомоторний легкий бомбардувальник, був одним з перших швидкісних бомбардувальників, але до початку Другої світової застарів. Тим не менше використовувався в бою на боці Нідерландської Ост-Індії.
Історія створення
Новий бомбардувальник з фірмовим позначенням «модель 123» розроблявся з кінця 1929 року під керівництвом Пейтона Макгрудера[en]. Перший прототип піднявся в повітря вже 16 лютого 1932 року. В літаку було використано всі передові технології того часу, він був суцільнометалевим монопланом з шасі, яке прибиралось, що в купі з порівняно потужними двигунами Wright SR-1820E (600 к.с.) дозволило обганяти всі тогочасні американські винищувачі.
Доопрацьовану версію літака, яка отримала своє внутрішнє позначення «модель 139» і військове позначення B-10, було рекомендовано до прийняття на озброєння і в січні 1933 року укладено контракт на виготовлення перших 48 літаків. Виробництво продовжувалось аж до 1939 року, за цей час було виготовлено 342 літаки, з яких 189 на замовлення інших країн.[1]
Основні модифікації
- YB-10 — передсерійний випуск з двигунами Wright R-1820-25 потужністю 675 к.с. (14 екз.)
- B-10B — основна модифікація з двигунами Wright R-1820-33 потужністю 775 к.с. (105 екз.)
- B-12 — модифікація з двигунами Pratt & Whitney R-1690-11 потужністю 775 к.с. (32 екз. в тому числі 7 передсерійних YB-12)
- Martin 139WAA — варіант для Аргентинської армії. Оснащувався двигунами Wright R-1820-F53 потужністю 750 к.с. (27 екз.)
- Martin 139WAN — варіант для ВМС Аргентини. (13 екз.)
- Martin 139WC — варіант для Китаю, з двигунами Wright R-1820-G2 потужністю 900 к.с. (5 екз.)
- Martin 139WT — варіант для Туреччини.(20 екз.)
- Martin 139WS — варіант для Таїланду, з двигунами Wright R-1820-G3 потужністю 840 к.с.(6 екз.)
- Martin 139WH — постачався в Нідерландську Ост-Індію:
- 139WH-1 — з двигунами R-1820-F53 (12 екз.)
- 139WH-2 — з двигунами R-1820-G3 (26 екз.)
- 139WH-3 — з двигунами R-1820-G102 потужністю 1200 к.с. Також бомбове навантаження зросло до 2000 кг. (98 екз.)
Історія використання
B-10 і B-12 були основним типом тактичних бомбардувальників на озброєнні Авіаційного корпусу Армії США (майбутніх ВПС) протягом 1935-39 років, але вже в 1940 їх було знято з озброєння бойових частин.
Китайські Martin 139WC брали участь в бойових діях проти японських військ з серпня 1937 до травня 1938 року, коли було втрачено останній літак.
В 1939 році авіація Нідерландської Ост-Індії мала три авіагрупи озброєні Martin 139WH, і до нападу Японії в грудні 1941 року в строю все ще залишалось 80 літаків (ще 20 в навчальних частинах). Перші бойові вильоти було здійснено 17 грудня 1941 року для затримки японського десанту на Борнео, наступного дня їм вдалось потопити японський есмінець Сінономе. Після втрати острова, в січні 1942 року, вцілілі Martin 139WH (приблизно 45 літаків) були перекинуті на Яву звідки вони продовжували бомбардувальні вильоти, але в умовах панування японської авіації втрати були великими — 15 лютого залишалось тільки 20 боєздатних літаків. На початку березня планувалось перекинути останні 16 літаків в Австралію, але 7 березня під час нальоту японської авіації вони всі були знищені на аеродромі.
Ще однією країною де Martin 139 використовувався в бою став Таїланд, який використовував свої літаки проти Французького Індокитаю в 1940-41 роках. Після поразки Нідерландської Ост-Індії, Японія передала Таїланду 9 захоплених 139WH-1 і 139WH-2. В цій країні вони залишались на озброєнні аж до 1949 року.
В ВПС Аргентини і Туреччини Martin 139 не використовувались в боях і в кінці 40-их були замінені сучаснішими літаками.[1]
Тактико-технічні характеристики (B-10B)
Технічні характеристики
- Довжина: 13,64 м
- Висота: 4,7 м
- Розмах крила: 21,49 м
- Площа крила: 62,99 м²
- Маса порожнього: 4391 кг
- Маса спорядженого: 6622 кг
- Максимальна злітна маса: 7439
- Двигуни: 2 × Wright R-1820-33
- Потужність: 2 × 775 к. с.
Льотні характеристики
- Максимальна швидкість: 343 км/год
- Дальність польоту: 2000 км
- Практична стеля: 7375 м
- Швидкопідйомність: 7,45 м/с
Озброєння
- Стрілецьке
- 1 × 7,62-мм кулемет Browning М1919 в носовій турелі
- 1 × 7,62-мм кулемет Browning М1919 в верхній установці
- 1 × 7,62-мм кулемет Browning М1919 в нижній установці
- Бомбове
- нормальне — 1025 кг.
Примітки
- ↑ а б Харук, 2012, с. 282-283.
Джерела
- Харук А.И. Ударная авиация Второй Мировой - штурмовики, бомбардировщики, торпедоносцы. — Москва : Яуза::ЭКСМО, 2012. — 400 с. — ISBN 978-5699595877. (рос.)
Посилання
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Martin B-10
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
